III
Шизуо перестає співати та підхоплюється з землі. Брат кидає на нього трохи здивований погляд, проте сопілка не замовкає ні на хвильку, мов і не відчуваючи стурбованості свого господаря. Молодший Ваджима супроводжує брата очима аж до схилу, за яким ховається маленький вишневий садок. Чорні, як смола, зіниці стають іще ширшими, затіняючи собою усе око, кали Каска розуміє, куди крокує парубок.
Шизуо не йде - ноги не тримають хлопця на землі - його тягне якась невідома сила, що змушує юнака підходити все ближче і ближче до проклятої хатини, до пишної вишеньки, з-за якої на Ваджиму невідривно поглядають два великих і червоних, як маків цвіт, ока. Тоненької хмаринкою у голові пропливає думка, що будь-яка друга дівчина вже давно сховалася б, відчувши на собі суворий погляд старшого сина Ваджимиша. Але ж ні, мала Оріхара застигла, мов статуя, і кліпнути не сміла. Ба навіть, думає Шизуо, і вираз обличчя її інакший, аніж мала б у таку мить звичайна молодичка. Не захоплене, не злякане, а лиш мовчазне, байдуже, між тонких, як шнурочки, чорних брівок залягла ледь помітна складка, а в оченятах блищить сміливість, така, яка скоріш була би властива парубку, аніж дівчині її віку.
Зупинившись, Шизуо оглядає молодичку і ловить себе на думці, що нею важко не замилуватися. Про себе юнак порівнює її із справжньою вишенькою: не тільки очі, а й пишненькі та яскраві, немов цукерочки, губи ніби якісь чарівні малярі маленькими пензликами розмалювали вишнево-червоним, і щічки її, вкриті тонкою пеленою рум'янцю, так схожі собою на вишневий цвіт. Уся вона, від кінчиків чорної, як зимнє небо, довгої коси, і аж до білесеньких босих п'яток була немов намальована, вишита старанними вишивальницями на чистому, бездоганно білому шовковому полотні картинка. Нерухомість Оріхари лише додавала правдивості тій думці.
Лише вісім секунд для досконалого вивчення багряних безодень.
- Хіба ти не боїшся мене?..
Голос тече, неначе солодке джерельце до губ спраглого путівника, але на смак та вода немов гіркий полин.
Шизуо посміхається. Йому хочеться сміятись, та чомусь не вдається, немов хтось нагодував його смутком і він теперечки застряг у горлі.
- Чого б це я маю? Ти ще мала зовсім, дівчисько, а я своєю силою на усю Букурівщину славлюсь. Що б це ти мені поробиш?
- Сила є, а мізків не треба? - кутики її губ піднімаються, вимальовуючи на блідому обличчі лукаву посмішку. Шизуо скрипить зубами.
Оріхара кладе біленькі рученята поверх тину і ложить на них стомлену голівку. Посмішка на її вустах немов теплішає, і юнакові стає спокійніше од того.
- Що такий сильний чоловік шукає біля будинку слабкої дитини? - вона із задоволеною усмішкою слідкує за тим, як мнеться хлопчина, не знаючи, що одповісти, і як тільки хлопець набирає у груди повітря, готуючись говорити, вона зупиняє його жестом долоні. - Не варто, я вгадаю сама. Ти прийшов, аби послухати, як я вихвалятиму твій голос, соловейку? - стільки лукавості плещеться у таких маленьких червоних озерцях-очах. - Слухай, слухай... - вона театрально прикриває очі, притискає руки до грудей і починає швидко та надміру драматично говорити, описуючи награне захоплення. - Твій голосочок, мила пташко, співучий та оксамитовий... Такий, мов жіночий.
Шизуо стискає кулаки та лається про себе, слухаючи, як Оріхара заливається дзвінким срібним сміхом. Хлопець чує, як груди наповнюються гнівом, немов киплячою смолою, але не може нічого з собою поробити.
Така вже вона, Оріхарова дочка.
Такою вона була і того дня, коли вони уперше побачили один одного. Коли старий Оріхара мостив невеличку хатку під пагорбком, а поруч, стрибаючи коло матері, забавлялося маленьке чорняве дівчисько. Коли багряні оченята уперше зустрілись із зухвалим поглядом світловолосого хлопчини. Коли миле рум'яне личко привітало його лукавою посмішкою та гостреньким червоним язичком, який вона показала Ваджимовому сину.
- А ти тільки на язик гостра?.. - крізь губи цідить Шизуо, сподіваючись, що йому хоч трошки вдасться задіти або ж присоромити дівчину. Ба ні: Оріхара лише тихенько сміється й киває головою.
- Хіба ж, Шизуо, ти сердитий на мене? - єлейним голоском шепоче вона, посміхаючись м'яко, ласкаво. Така переміна на обличчі Изаї дивує і заворожує Ваджиму: він не може надивитися на теплоту вишневих очей, що томно поглядають на нього з під чорнявих пишних вій, на те лукаве зернятко, що приховалося у червоних озерцях поруч із невловимим відтінком смутку та німого благання. Біленькі, навдивовижу холодні долоньки торкаються шиї парубка і проводять м'якими пучечками пальчиків по підборіддю, скулам, обводять контур губ та ховаються у золотистому волоссі.
Хлопець не дихає, лише жадібно ловить крапельки солодкого нектару дівочого голосу.
- За день да Купала... Що ти робиш у хаті відьми, Шизуо?..
Тоненький пальчик відшукує на шиї тремтячу жилку, і чоловіка б'є дрож.