1x01 Tourist Trapped 1x02 The Legend of the Gobblewonker - нагуглил кучу вариантов "легенды о..." и так ни на чем и не смог остановиться 1x03 Headhunters - Hodejegerne, maybe? Или потенциальные работодатели. 1x04 The Hand That Rocks the Mabel - The Hand That Rocks the Cradle 1x05 The Inconveniencing 1x06 Dipper vs. Manliness - Scott Pilgrim vs. the World, муахаха. На самом деле, понятия не имею. 1x07 Double Dipper - The Double? 1x08 Irrational Treasure - National Treasure. Очень, очень тролищечный эпизод. 1x09 The Time Traveler's Pig - The Time Traveler's Wife 1x10 Fight Fighters - Street Fighter 1x11 Little Dipper - Ursa Minor, разве что. 1x12 Summerween 1x13 Boss Mabel - нашел Boss Baby, который только через год-два должен выйти и на этом все 1x14 Bottomless Pit! - нагуглилось это, и оно правда жутковато 1x15 The Deep End - The Deep End 1x16 Carpet Diem - ну это и вовсе винище 1x17 Boyz Crazy 1x18 Land Before Swine - The Land Before Time 1x19 Dreamscaperers 1x20 Gideon Rises - lol The Dark Knight Rises
Второй сезонВторой сезон: 2x01 Scary-oke 2x02 Into the Bunker - как и в случае с "Legend of" гуглится масса подходящего и ни начем нельзя остановиться 2x03 The Golf War - Gulf War 2x04 Sock Opera 2x05 Soos and the Real Girl - Lars and the Real Girl 2x06 Little Gift Shop of Horrors - Little Shop of Horrors
2x07 Society of the Blind Eye - опять таки, этих обществ жопой кушай, что конкретно Хирш имел в виду - непонятно 2x08 Blendin's Game - Ender’s Game 2x09 The Love God - The Love God?Really? 2x10 Northwest Mansion Mystery 2x11 Not What He Seems 2x12 A Tale of Two Stans - A Tale of Two Cities 2x13 Dungeons, Dungeons, and More Dungeons - Dungeons and Dragons 2x14 The Stanchurian Candidate - The Manchurian Candidate 2x15 The Last Mabelcorn - The Last Unicorn 2x16 Roadside Attraction - Roadside Picnicхерш читает стругацких лааал
В фандоме Gravity Falls ты так же одинок, как прадядя Стэн последние сорок лет.
Даже если найдется среди твоих знакомых пара-тройка отчаянных, для которых смотреть детские мультики (даже такие крутые, как гравипадово) не считается позорным, даже если и смотрели и они заветную гравипадушку, то таких, кто видел ее до последнего вышедшего эпизода, не найдется и однехонькой души. А значит все вопли про королей Нью-Джерси, про козла, который не всегда козел, про чашку, которая вызывает у меня сомнение в реальном существовании каждого отдельного жителя Грэвити Фоллс, мне разделить не с кем. А если к всему этому днищу добавить то, что я нашел пейринг и против воли своей его зашиперил, то становится понятно, что рухнул я в такую bottomless pit, что Губке Биллу Треугольные Труселяшки во всем его мире чистой энергии и безграничных кошмаров не снилось.
Но дневничок он на то и дневничок, чтобы всех своих филинов на страницы рассадить и перечитывать потом. Ниже подборка тем, которые я никогда не обсужу с вами, которые взяли меня в плен, держат в цепях и съедают живьем. Все очень спойлерно.
Во-первых, the Author of the journals,Во-первых, the Author of the journals, my brother. Сейчас я попробую собрать все, что у меня было на руках в пользу теории, что Стэнфорд выходит из портала мягко говоря не тем человеком, которым он туда попал. Начнем с изменения интро, а конкретно кадра, где собирались снимки мостров и/или антагонистов сериала.
Выглядит немного настораживающе, не так ли? А еще среди фоток есть Алекс Хирш, что тоже символизирует. В одном из интервью Хирш говорил такие слова: "Stan sacrificed so much to bring his brother back, but who is Stan’s brother? Why was McGucket so worried? How are the children’s destinies tied up in all this? What is Bill Cipher really after—and who is the true villain in Gravity Falls?" Ну, вот теперь вас точно должно хорошенько обдать холодком. Идем дальше. В защиту теории приводят тот факт, что Стенфорд до падения в портал показывается человеком довольно мягким, во время падения на брата не злится, а просит того о помощи (которую, в защиту Стэнли будь сказано, он по всем своим силам предоставил), а после выхода ведет себя крайне агрессивно. Но это легко можно обосновать тем, что мы понятия не имеем, через что прошел Стэнфорд в другом измерении. Может он там гонял на внедорожниках по постапокалиптическим пустыням, спасаясь от бешеных преследователей несметрного Джо. Тут, знаете, любой бы запомнил, как общаться исключительно посредством пуль, дубинок и кулачищ. Но чем обосновать то, что МакГакет, тридцать лет назад побывавший в том же портале, тут же словил кукушечек на все свое гнездышко, а этот выполз пусть и озлобленный, ожесточившийся, но вполне адекватный и говорящий слова в правильном порядке с первой же попытки? Через что действительно прошел Стэнфорд? Что находится за наэлектризованной голубой гладью и вышел ли он оттуда вообще? Давайте докинем еще мурашек на ваши спинки. Вышел Стэнфорд из портала точно в таких же очках, которые уронил перед тем, как в этот портал упал. Вполне легко принимается за ляп создателей, если, конечно, не учитывать, что мы имеем дело с чертовым Алексом Хиршем и что именно по этим очкам фанаты додумались, что у Стэна есть близнец задолго до того, как этого близнеца показали. Кстати об очках. После появления Автора долго не мог понять, почему Стэнфорда обозначают целых два символа на колесе Билла. Сперва думал, что очки относятся к Макгакету, но, как я уже напоминал, это абсолютно точно очки Пайнса. До сих пор не выкупаю, что не так, и почему бесполезные чуваки типа Робби Валентино или Пацифики есть в колесе, а важный и нужный душка МакГакет - нет?, но вот этот арт навел меня на кое-какие мысли. Ну и мое любимое. Откуда драный, мать его за ногу, тридцать лет света белого не видевший Стэнфорд Пайнс знает о стирателе памяти, изобретенном МакГакетом ПОСЛЕ того, как эти двое виделись в последний раз? Почему никто из персонажей не заморачивается тем, что Стэнфорд спокойно узнает и пользуется инструментом, который вроде как должен видеть впервые в жизни? Быть может дело в том, что Stanford is not what he seems.
P.S. Пока писал, наткнулся на этот пост. Горячие бельгийские вафельки, Хирш! Оставлять послания в сериале азбукой Морзе - это уже слишком.
The Stanley Parable. Мысль, которая жрет мой мозг половниками и просит добавки.Во вторых, The Stanley Parable. Мысль, которая жрет мой мозг половниками и просит добавки. Услышав голос, озвучивавший Стэнфорда, особенно когда он говорит: "Stanley..." и: "Am I selfish?" я чуть было не схватил седины в волосы, до того сильно он был похож на Брайтинга, озвучившего Рассказчика в вышеназванной игре. К спокойствию и целосности моей нервной системы это оказались два разных актера, однако воспроизведенный эффект уже было не отменить. Теперь в моей голове Стэнфорд Пайнс, не осознавая себя Стэнфордом Пайнсом, рассказывает историю своего брата, начиная заново с каждой его ошибкой или непослушанием, стараясь создать идеальную The Stanley Parable и сетуя на то, что сам Стэнли только мешает его благим намерениям. Никто из вас не смотрел Гравипадово целиком и не играл в Притчу о Стэнли, так что вы даже не представляете весь уровень крипоты, который я ловлю уже не первые сутки.
Еще кроссоверов, которые могут сломать мою жизнь.Еще кроссоверов, которые могут сломать мою жизнь. Две частицы - Gravity Falls и The Fall - хаотично двигались в моей голове, а потом случайным образом столкнулись и уничтожили обозримую Вселенную. САДИСЬ, МЭЙБЛ. АЙ ТЕЛЛ Ю Э СТОРИ. Один раз поросенок, исследователь Чарльз Диппер, эксеперт по топорам и шапкам-ушанкам, бывший раб Иисус Рамирез, немой шаман МакГакет и Загадочный Бандит в феске отправились мстить губернатору Гидеону за смерть брата Загадочного Бандита. И Мейбл, которая приносит морфий и кричит: "Why they are all gonna die, grunkle, please, why are you kill them" как венок на могиле моего психического здоровья.
Стэнли Пайнс в роли Эбенезера Скруджа в той самой Рождественской Песне - в копилку моих ночных кошмаров.
Видит небо, я на теме братьев кита съел. Что до Стэнцеста, то это очень понятная история для детей и очень горькая история для взрослых. Жили были два брата, один из них больше всего любил своего близнеца, а другой - науку. Что-то не задалось у ребят с самого начала. Стэнли думал, что он и его брат всю жизнь проведут вместе, а Стэнфорд думал, что было бы клево построить межпространственный портал. Стэнли думал, что для них двоих никого не может быть ближе, а Стэнфорд думал, что если принести домой яйцо шейпшифтера, то можно поставить несколько славных экспериментов и достать бесценных сведений для своего дневника. Что насчет меня, то спасает только тамблер и Radiohead. То есть, не спасает, а наоборот.
I've got the other thing... What is it called? Aw, right. Punching!
Маман купила крючки для полотенец на присосках. Прицепил один на плитку на кухне, легонько потянул, чтобы снять... Вырвал с мясом кусок плитки, и за ним вслед, обнажив полстены за плитой, осыпались все соседние плитки.
Спросил у мамы, не роняли ли меня в детстве в радиоактивные отходы. И вообще их ли я ребенок или они подобрали меня в корзинке, подкинутой криптонцами на их порог. Мама все отрицает.
- Мы поменяем тебе фамилию на "Разрушитель". - Брось. Мне кажется, это не я суперсильный, это у нас в доме все держится на соплях! - Да? А почти новенький немецкий холодильник, у которого ты пару месяцев назад выломала ручку, тоже на соплях держался? - Аргумент принят.
Снилась мне степь, со всеми ее пахучими травами, алыми пятнами барбариса и черной горечью волчьей ягоды. Я была Хозяйкой Каиных, Темной Хозяйкой, что несет с собой ночь и холод, а моя сестра-близняшка вот-вот должна была вступить в силу Светлой Хозяйкой. Степь была тиха, безголоса, как и полагается перед бурей, и в этой степи я ждала свою сестру, обернувшись спиной к городу, который вскоре разделю с ней. Ветер вплетал озон в букет степных запахов, усиливался вровень с моей тревогой. У Ольгимской было мое лицо и не моя уверенность в глазах, она была молнией, ударившей за нашими спинами, а я была дождем, пролившимся на наши головы. Прогремело начало битвы, к которой мы были готовы еще будучи детьми.
Я подумал, как чертовски хорошо эта фамилия подходит к имени, которым меня крестили. Свою-то я не шибко люблю. Если я сменю фамилию, каким по счету я буду в списке группы? Что скажет мне на этот счет мама? Тенгро, должно быть, поседеет.
Ни одно произведение не заставляло меня почувствовать радость от своего холостяцкого положения так, как это делает Ведьмак Я так целостно и не понял, что у него там происходит с Йеннифэр, ноЯ так целостно и не понял, что у него там происходит с Йеннифэр, но все это чертовски дурно пахнет. Жил себе такой Геральт из Ривии - свободная простая душа, рубил чудовищ, хлебал краснолюдское темненькое по кабакам, валял девок в сене, как вдруг уже сидит перед Ней, не помня себя от любви, и ведёт философские беседы об упряжке Снежной Королевы, от которых у меня сводит желудок. 'Милая, я спас тебя, навеки пожертвовав свободой своей души, несмотря на то, что знаю тебя меньше суток и ты повела себя со мной, как последняя курва!' 'Спасибо, Геральт!' 'Милая, ты девица необремененного поведения, пытающаюся умостить свою прелестную попку на два стула, но я все равно люблю тебя!' 'Спасибо, Геральт!' хDDDDDD Женщина! То, что ты назвала двумя чёрными пустельгами, у нас, порядочных ведьмаков, называется блядством, и ты либо пойди примири своих любовников и живите втроём в шведской польской семье, либо не морочь бошки обоим. Ну ей богу, надеюсь, Йеннифэр ещё раскроют с лучшей стороны, а то у меня покамест реакция 'охуеть, женщина' и 'wut the fuck is going on', приправленная болью в области белой этики и крестом, удерживаемым на вытянутой руке и направленным в сторону происходящего.
С одной стороны думаешь: 'Такое дерьмо со всей этой экзистенциальной неопределенностью любви никогда не случилось бы со мной'. А с другой стороны: 'Погоди, вот полюбишь женщину, вот привяжешься, и не такие причуды будешь терпеть'. А потом такой: 'Минуточку, но ВОТ ИМЕННО ПОЭТОМУ я ни к кому и не привязываюсь! хDDDD И если мне что-то не нравится, говорю об этом и со спокойной душой ухожу. И не сожалею потом и не передаю камушки через врачевательницу Неннеке'. Да и не приходится трахаться на спине мертвого единорога... Короче, сплошные преимущества.
nuwanda: Меня мутит nuwanda: я зашел в гробницу ворона, а там nuwanda: просто последний пиздец nuwanda: я забыл, что я охуенно бесстрашный ведьмак и сдриснул оттуда, только пятки сверкали Night de Lune: Ты крутой ведьмак) nuwanda: Я НЕ КРУТОЙ ВЕДЬМАК ЕСЛИ У МЕНЯ В КАРМАНЕ НЕТ ЛАСТОЧКИ T___T Night de Lune: Ты не ты, когда ты без ласточки nuwanda: T____________T nuwanda: я хочу поиграть во что-то, где я не умру Night de Lune: Что там страшного? nuwanda: Я не могу побить призраков(( nuwanda: Они на меня толпой прям! Night de Lune: Масло от призраков на мечи, побольше эликсиров, ловушки ставь nuwanda: масла нет, эликсиров сделать не из чего nuwanda: ловушки-хуюшки. один попался, остальные меня убили Night de Lune: О_о ну так кто тебе простите утопец nuwanda: Сначала мне нужно восстановиться психически nuwanda: а потом уже доигрывать Night de Lune: Ну-ну) Night de Lune: Серьёзно, ТЕБЕ нужно восстанавливаться психически? Night de Lune: Богу лжи и обмана? nuwanda: Я. Ненавижу. Ебаных. Призраков. nuwanda: Особенно таких, которые не соизволят подыхать после пары смачных хуяров мечем nuwanda: Не соизволят подыхать! Уроды поганые. По одному их выманивал, так их еще больше расплодилось Night de Lune: Это от тебя призракам придётся восстанавливаться Night de Lune: Если будет чему Night de Lune: А прикинь каково им? Night de Lune: Они сидят себе в гробницах, никого не трогают Night de Lune: а тут заявляется к ним нечто Night de Lune: и давай рубить в капусту nuwanda: ПРОСТО МИМО ПРОХОДИТ Night de Lune: Мне бы тоже не понравилось nuwanda: СПОКОЙНЕНЬКО, НИКОГО НЕ ТРОГАЯ ИДЕТ СЕБЕ К КАМУШКУ Night de Lune: Ага ага Night de Lune: Ходють тут всякие nuwanda: Даже меча не доставал! nuwanda: а они сразу nuwanda: набросились nuwanda: хоть бы спросили Night de Lune: КУДА ПА ПАМЫТОМУ nuwanda: хDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDDD nuwanda: ладно, это все объясняет nuwanda: призраки помыли пол, а я приперся с болот, в грязных сапогах nuwanda: согласен, тут бы любой кинулся убивать
читаю в пути)Неннеке, зітхнувши, знизала плечима. — Не розумію такої дружби. Він — повна тобі протилежність. — Протилежності сходяться. — Ясно. Он, гляньте, йде,— указала вона порухом голови.— Твій великий поет. — Він дійсно великий поет, Неннеке. Думаю, не станеш стверджувати, начебто не чула його балад. — Чула,— поморщилася жриця.— А як же. Ну що ж, я в цьому не розбираюся, можливо, саме уміння нітрохи не вагаючись перескакувати із хвилюючої лірики на непристойне свинство і є талантом. Ну добре. Вибач, я змушена піти. Мені не хочеться слухати ні його віршів, ні вульгарних жартів. Я сьогодні не в гуморі. З коридору донісся заливистий сміх, тринькання лютні, і на порозі бібліотеки постав Жовтець у лиловій куртці з товстого сукна з мереживними манжетами, у шапочці набакир. Побачивши Неннеке, трубадур перебільшено шанобливо поклонився, метучи по підлозі приколотим до шапочки пером чаплі. — Моя найглибша шана, вельмишановна матір,— ідіотськи запищав він.— Хвала Великій Мелітеле й жрицям її, вмістилищам чесноти й мудрості… — Перестань блазнювати, Жовтцю,— фиркнула Неннеке.— І не називай мене матір'ю. При одній думці, що ти міг би бути моїм сином, мене охоплює жах. Вона повернулася й вийшла, шарудячи довгим платтям. Жовтець, кривлячи мавпячі гримаси, зобразив уклін. — Ну нітрохи не змінилася,— сказав він добродушно.— Як і раніше не сприймає жартів. Розлютилася на мене за те, що, приїхавши, я трохи побалакав з воротаркою, цією чарівненькою блондиночкою з довгими віями, дівочою косою аж до зграбної попки, не вщипнути яку було б грішно. Ну я й ущипнув, а Неннеке, яка в цей момент саме підійшла… Та що там. Здоров будь, Геральте. — Вітаю, Жовтцю. Як довідався, що я тут? Поет випрямився, підтяг штани. — Я був у Визимі. Почув про упирицю, довідався, що ти був поранений. Здогадався, куди ти міг податися на лікування. Бачу, ти вже здоровий? — Правильно бачиш. Але спробуй пояснити це Неннеке. Сідай, побалакаємо. Жовтець присів, заглянув у книгу, що лежала на пюпітрі, і посміхнувся. — Історія? Родерік де Новембр? Читав, читав. Коли вчився в Оксенфуртській академії, історія посідала друге місце в списку моїх улюблених предметів. — А перше? — Географія,— серйозно сказав поет.— Атлас світу був великий, і за ним легше було сховати пухир з горілкою. Геральт сухо засміявся, устав, зняв із книжкової полиці «Таємниці магії й алхімії» Луніні й Тірсса й витяг на світ божий заховану за солідним томом пузату, обплетену соломою посудину. — Ого,— явно повеселів поет.— Мудрість і натхнення, як бачу, як і раніше укриваються у книгозборах. Це я люблю. На сливі, мабуть? Так, це алхімія, вже точно. От він — філософський камінь, воїстину гідний вивчення. Твоє здоров'я, брате. О-ох, міцна, зараза. — Що привело тебе сюди?— Геральт взяв у поета сулію, ковтнув і закашлявся, мотаючи забинтованою шиєю.— Куди прямуєш? — А нікуди. Тобто, міг би й туди, куди й ти. Супроводжувати тебе. Довго маєш намір тут відсиджуватися? — Недовго. Місцевий дюк дав зрозуміти, що я небажаний гість у його володіннях. — Геревард?— Жовтець знав усіх королів, князів, владик і сеньйорів від Яруги до Драконячих гір.— Начхай на нього. Він не зважиться зіпсувати відносини з Неннеке, з богинею Мелітеле. Народ пустив би його господарство з димом. — Мені ні до чого зайві клопоти. А сиджу я тут і без того досить довго. Поїду на південь, Жовтцю. Далеко на південь. Тут мені роботи не знайти. Цивілізація! Набіса їм відьмак? Коли я запитую про яку-небудь роботу, на мене дивляться як на дивину. — Що ти плетеш? Яка там цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому і наслухався в тутешніх місцях всякої всячини. Схоже, є тут і водяні, і в'юни, і химери, і летюги. Взагалі, зараза усіляка. Роботи — по вуха. — Всячину-то і я чув. Половина або придумана, або перебільшена. Ні, Жовтцю. Світ змінився. Щось закінчується. Поет відпив із пляшки, прищулився, важко зітхнув. — Знову починаєш сльози лити над своєю сумною відьмацькою долею? Та ще й філософствуєш? Помічаю пагубні наслідки не того, яке потрібне, читання. Тому як до думки про мінливий світ прийшов навіть цей старий шкарбун, Родерік де Новембр. Мінливість світу в принципі єдина ідейка в його трактаті, з якою можна погодитися беззастережно. Але ідейка, скажу я, не настільки нова, щоб пригощати нею мене й при цьому вдавати із себе мислителя, що, повір, тобі зовсім не личить. Замість відповіді Геральт теж відпив із пляшки. — Звичайно ж,— знову зітхнув Жовтець.— Світ змінюється, сонце заходить, а горілка закінчується. Як думаєш, що закінчується ще? Ти згадував про закінчення, філософе. — От тобі кілька прикладів,— сказав Геральт, трохи помовчавши.— За останні два місяці, проведених на цьому березі Буйної. Одного разу під'їжджаю, дивлюся — міст. Під мостом сидить троль, з кожного перехожого й проїжджого вимагає мито. Тому, хто відмовляється, переламує ногу, а то й дві. Ну йду до солтиса — скільки дасте, запитую, за цього троля. Солтис від здивування аж рот роззявив. Тобто як, запитує, а хто буде міст лагодити, коли троля не стане? Троль піклується про міст, регулярно лагодить, у поті чола, солідно, на совість. Бач, дешевше, виходить, відвалювати йому мито. Добре. Їду далі, дивлюся — вилохвіст. Невеликий такий, аршинів з п'ять від носа до хвоста. Летить, тягне в пазурах вівцю. Я — у село: скільки, запитую, заплатите за гада? Мужики на коліна, ні, кричать, це улюблений дракон молодшої дочки нашого барона, якщо в нього з живота хоч одна лусочка впаде, барон село спалить, а з нас шкіру здере. Їду далі, а їсти усе більше хочеться. Випитую про роботу, вірно, є, але яка? Тому піймай русалку, цьому німфу, третьому отаку духобабу… Украй збожеволіли, по селах дівок повно, аж ні, подавай їм нелюдей. Інший просить, щоб я прикінчив скорпіонницю й приніс кістку з її лапи, бо ж, якщо її розмолоти й додати в юшку, то, начебто, потенція підсилюється. — От оце-от якраз балачки,— вставив Жовтець.— Пробував. Не підсилює нічогісінько, а юшка стає наче відвар з онучі. Але якщо люди вірять і готові платити… — Не стану я вбивати скорпіонниць. І інших нешкідливих істот. — Виходить, будеш ходити з порожнім черевом. Хіба що зміниш роботу. — На яку? — А не однаково, на яку? Іди у священики. Був би зовсім непоганим зі своїми принципами, зі своєю мораллю, зі своїм знанням людської натури й узагалі всього сущого. Те, що ти не віриш ні в яких богів, не проблема. Я мало знаю священиків, які вірять. Стань священиком і кінчай проливати над собою сльози. — Я не проливаю. Констатую. Жовтець заклав ногу на ногу й з цікавістю став розглядати стерту підошву. — Ти, Геральте, нагадуєш мені старого рибалку, який під кінець життя з'ясував, що риба пахне, а від води тягне холодом і ломить у костях. Будь послідовним. Балачками і скигленням тут не допоможеш. Якщо б я побачив, що потреба в поезії закінчується, повісив би лютню на цвях і зайнявся садом. Троянди б вирощував. — Дурниця. На таку самопожертву ти не здатний. — Ну що ж,— погодився поет, продовжуючи вивчати підошву.— Може, ти й правий. Але в нас трохи різні професії. Попит на поезію й звуки лютні ніколи не зникне. З тобою справи гірші. Ви, відьмаки, самі себе позбавляєте роботи. Повільно, але вірно. Чим краще й ретельніше працюєте, тем менше у вас залишається роботи. Адже ваша мета, резон існування — світ без чудовиськ, світ спокійний і безпечний. Тобто світ, у якому відьмаки не потрібні. Парадокс, вірно? — Вірно. — Давним-давно, коли ще жили єдинороги, існувала велика група дівчат, які зберігали невинність, щоб мати можливість їх ловити. Пам'ятаєш? А щуролови із сопілками? Люди прямо-таки билися за них. А прикінчили пацюків алхіміки, придумавши сильнодіючі отрути, до того ж допомогли приручені кішки, білі тхори й ласки. Звірина виявилася дешевшою, приємнішою й не сьорбала стільки пива. Примічаєш аналогію? — Примічаю. — То скористайся чужим досвідом. Незаймані, що займалися єдинорогами, миттєво перестали бути такими, щойно втратили роботу. Деякі, прагнучи надолужити роки утримання, згодом стали широко відомі технікою й запалом. Щуролови… Ну цих краще не наслідуй, усі вони, як один, спилися й відбули до праотців. Схоже, тепер настала черга відьмаків. Ти читаєш Родеріка де Новембра? Там, якщо мені пам'ять не зраджує, згадуються відьмаки, ті, перші, що почали колесити по країні років триста тому, коли селяни виходили на жнива озброєними юрбами, села оточували потрійним частоколом, купецькі каравани нагадували колони найманців, а на захисних валах нечисленних городищ день і ніч стояли готові до стрілянини катапульти. Тому що ми, люди, були тут незваними гостями. Тутешніми землями володіли дракони, мантихори, грифони й амфісбени, вампіри, перевертні й упирі, потвори, химери й летюги. І землю доводилося відбирати в них клаптиками, кожну долинку, кожен перевал, кожен бір і кожну галявину. І вдалося це не без неоціненної допомоги відьмаків. Але ці часи, Геральте, минули безповоротно. Барон не дозволяє забити вилохвоста, тому що це, імовірно, останній драконід у радіусі тисячі верст і вже викликає не страх, а співчуття й ностальгію за минулим часом. Троль під мостом зжився з людьми, він уже не чудовисько, яким лякають дітей, а релікт і місцева визначна пам'ятка, до того ж корисна. А химери, мантихори, амфісбени? Сидять у хащах і неприступних горах… — Виходить, я був правий. Щось закінчується. Подобається тобі це чи ні, але щось закінчується. — Не подобається мені, що ти викладаєш прописні істини. Не подобається міна, з якою ти це робиш. Що з тобою коїться? Не впізнаю тебе, Геральте. Ех, зараза, їдьмо скоріше на південь, у ті дикі краї. От прикінчиш пару-трійку чудовиськ — і кінець твоїй нудьзі. А чудовиськ там, начебто, чимало. Кажуть, тільки-но якій старій бабці життя обридне, так іде вона, сердешна, сама-самісінька за хмизом у ліс, не прихопивши із собою рогатини. Результат гарантований. Ти повинен осісти там назавжди. — Може, і повинен. Але не осісти. — Чому? Там відьмакові легше заробити. — Заробити легше,— Геральт відпив із пляшки,— так витратити важче. До того ж там їдять ячну кашу й просо, у пива присмак чогось незрозумілого й комарі гризуть. Жовтець розреготався на все горло, обіпершись потилицею на оправлені в шкіру корінці книг на полиці. — Просо й комарі! Це нагадує мені наш перший спільний похід на край світу. Пам'ятаєш? Ми познайомилися на гулянці в Гулеті, і ти вмовив мене… — Це ти мене вмовив. Тобі самому довелося накивати п’ятами з Гулети, бо у дівчини, яку ти трахнув під настилом для музикантів, виявилося четверо кремезних братів. Тебе шукали по всьому місту, грозили виваляти в соломі й ошурках. Тому ти до мене тоді й пристав. — А ти ледь, було, з чобіт не вискочив від радості, що знайшов попутника. До того ти в дорозі міг побалакати хіба що з кобилою. Але нехай ти правий, було як кажеш. Я дійсно тоді змушений був зникнути на якийсь час, а Долина Квітів здавалася мені найбільш підходящим місцем. Адже вважалося, що це край населеного світу, форпост цивілізації, найбільш висунутий пункт на межі двох світів… Пам'ятаєш? — Пам'ятаю, Жовтцю, пам'ятаю. Край світу 1 Жовтець обережно спустився по сходах трактиру, тримаючи в руках два стікаючі піною жбани. Сварячись собі під ніс, він протиснувся крізь купку цікавих дітлахів. Перетнув двір, обходячи коров'ячі коржі. Навколо виставленого на майдані столу, за яким відьмак розмовляв із солтисом, уже зібралося десятки півтори поселенців. Поет поставив жбани на стіл, присів і одразу ж зрозумів, що за час його короткої відсутності розмова анітрошки не просунулася. — Я — відьмак, пане солтис,— повторив невідомо вкотре Геральт, утираючи губи.— Я нічим не торгую. Я не займаюся вербуванням в армію й не вмію виліковувати сап. Я — відьмак. — Професія така,— пояснив невідомо вкотре Жовтець.— Відьмак, зрозуміло? Упирів убиває й вампірів. Всяку погань… вколошкує. Розумієте, солтисе? — Ага! — чоло солтиса, прооране глибокими борознами від тяжкого думання, розгладилось.— Відьмак! Ну так! А як же! Треба ж було так відразу! — Саме так,— підтвердив Геральт.— Отож я відразу й запитаю: знайдеться для мене в окрузі яка-небудь робота? — А-а-а,— Солтис знову взявся так натужно міркувати, що це можна було помітити неозброєним оком.— Робота? Так немає… Хіба що ці… Ну… Живоглоти? Ви про те, чи є тут живоглоти? Відьмак посміхнувся й кивнув, почухавши пальцем віко. — Є,— дійшов висновку солтис після довгого роздуму.— А як же. Гляньте туди, гори бачите? Там ельфи живуть, там їхнє царство. Палаци їхні, кажу,— ну прямо з чистого золота. Ого-го! Ельфи, кажу. Жахіття! Хто туди піде, не повернеться. — Так я й думав,— холодно сказав Геральт.— Саме тому я туди й не збираюся йти. Жовтець нахабно зареготав. Як і очікував Геральт, солтис думав довго. Нарешті сказав: — Ага. Ну так, воно, звісно. Але тут є й інші живоглоти… Видно, лізуть із ельфових країв. Ну є, пане відьмак, є, а як же. Кінця-краю їм немає. А гіршими за всіх будуть примари, я вірно кажу, людоньки? «Людоньки» пожвавилися, оточили стіл з усіх боків. — Примари! — сказав один.— Так, так, староста вірно мовить. Бліда дівка по хатах ходить на зорі, а діточки тому мруть! — І домовики ще! — додав інший, солдат з місцевої варти.— Коням гриви заплітають по стійлах, значить! — І нетопирі! Нетопирі теж тут є! — Й ці, як їх, ну, порчуни! Через них людина аж коростою покривається! Кілька хвилин пішло на активне перерахування чудовиськ, що дошкуляли місцевим господарям своїми мерзенними вчинками, або самим тільки своїм існуванням. Геральт і Жовтець довідалися про бідаків і мамун, через котрих порядна людина до хати не може потрапити в п'яному вигляді, про летюгу, яка, бачте, літає, значить, і ссе в корів молоко, про голову на павучих ногах, що бігає в лісі, про коболд, що носять червоні шапочки, і про грізну щучище, яка вириває, чуйте, білизну з рук жінок, що перуть у ріці і того й гляди візьметься за самих цих жінок. Не обійшлося, звичайно, без скарг на те, що баба Нарадкова ночами літає на кочерзі, а вдень краде фрукти, мірошник підмішує у звичайне борошно жолудяне, а якийсь Дуда, говорячи про королівського керуючого, обзиває того злодієм і сволотою. Геральт вислухав спокійно, киваючи в удаваній увазі, задав кілька питань, в основному відносно дороги і топографії, потім устав і кивнув Жовтцю. — Ну, бувайте здорові, добрі люди,— сказав він.— Я скоро повернуся, тоді подивимося, що вдасться для вас зробити. Вони мовчки їхали уздовж халуп і парканів під гавкіт собак і крик дітей. — Геральте,— проговорив Жовтець, піднявшись на стременах і зірвавши маленьке яблучко з гілки, що визирнула за огорожу.— Ти постійно ремствуєш на те, що тобі усе сутужніше знайти заняття. А зі сказаного нам випливає, що роботи в тебе тут навалом, будеш гарувати до зими, причому без відпочинку. Ти б заробив трохи грошенят, я набрав би дивовижних тем для балад. Так чому, поясни мені, ми їдемо далі? — Я не заробив би й шелонга, Жовтцю. — Це чому ж? — А тому ж, що в їхніх словах не було й сотої частки правди. — Не зрозумів? — Немає таких істот, про яких вони говорили. Немає й не було. — Та ти жартуєш! — Жовтець виплюнув зернятко й запустив недогризком яблука в кошлатого пса, що особливо люто кидався на бабки коня.— Неймовірно. Я уважно спостерігав за цими людьми, а я в людях розуміюся. Вони не брехали. — Вірно,— погодився відьмак.— Не брехали. Вони глибоко вірили в усе сказане. Що, однак, не змінює факту. Поет якийсь час мовчав. — Жодного, говориш, із цих чудовиськ… Жодного? Та бути того не може! Щось із їхніх придумок повинне існувати. Хоча б одне! Погодься. — Погоджуюся. Одне тут є очевидно. — Ну от! Що? — Нетопирі. Кажани, значить. Вони виїхали за околицю, на дорогу, що йшла по полях, жовтих від ріпаку і вівса, що хвилювався на вітрі. Назустріч тяглися навантажені вози. Бард перекинув ногу через луку сідла, поставив лютню на коліно й набринькував на струнах тужливі мелодії, час від часу помахуючи рукою дівчиськам у підібраних спідницях, що тупотіли по узбіччю із граблями на міцних плечах. — Геральте,— сказав він раптом,— але ж чудовиська існують. Ну, може, їх тепер не так багато, як бувало, може, вони не таяться за кожним деревом у лісі, але вони є. Існують. Так навіщо ж люди на додачу придумують таких, яких немає? Мало того, вірять у свої придумки? Га? Геральте з Ривії, прославлений відьмаче? Га? Ти не замислювався над причиною? — Замислювався, прославлений поете. І знаю причину. — Цікаво б почути. — Люди,— Геральт повернув голову,— люблять видумувати страховиськ і страхи. Тоді самі собі вони здаються менш бридкими. Напиваючись до білої гарячки, обманюючи, крадучи, б’ючи дружин віжками, морячи голодом стару бабку, четвертуючи сокирами пійману в курнику лисицю або обсипаючи стрілами останнього єдинорога, що залишився на світі, вони люблять думати, що жахливіша й бридкіша за них все-таки примара, яка ходить на зорі по хатах. Тоді в них легшає на душі. І їм простіше жити. — Запам'ятав,— сказав Жовтець після хвилинного мовчання.— Підберу рими й складу баладу. — Склади, склади. Тільки не сподівайся на бурхливі оплески. Скоро останні хати селища зникли з виду. І хоч їхали вони повільно, швидко залишили позаду і смугу лісистих пагорбів. — Гм,— Жовтець зупинив коня, роззирнувся.— Глянь, Геральте. Хіба не гарно? Ідилія, побий мене грім. Око радіє! Місцевість за пагорбами потроху опускалася до рівних, пласких полів, прикрашених мозаїкою різнобарвних посівів. Посередині, округлі й правильні, як листки конюшини, блищали плеса трьох озер, облямовані темними смугами вільшняку. Обрій позначала затягнута серпанком синя лінія гір, що здіймалися над чорною безформною смугою бору. — Їдьмо, Жовтцю. Дорога вела прямо до озер уздовж дамби й укритих у вільшняку ставків, повних крижнів, чирянок, чапель і норців. Багатство пернатої живності викликало подив, якщо врахувати, що всюди проглядали сліди діяльності людини — дамби були доглянуті, обкладені фашиною, спуски для води укріплені каменями й балками, шлюзові щити не прогнили, весело бризкали водою. У приозерному очереті були видні човни й помости, а із глибини стирчали жердини розставлених сіток і верш. Жовтець раптом обернувся. — За нами хтось їде. На возі! — Це ж треба!— не озираючись посміхнувся відьмак.— На возі! А я ж бо думав, місцеві їздять на нетопирах. — Знаєш, що я тобі скажу?— пробурчав трубадур.— Чим ближче до краю світу, тем тоншими стають твої жарти. Страшно подумати, до чого це може дійти! Вони їхали не поспішаючи, а, оскільки запряжений двома рябими кіньми віз був порожній, він наздогнав їх швидко. — Тпррр!— чоловік, що тримав віжки, зупинив коней зразу за ними. Кожушок він носив на голе тіло, а волосся відпустив до самих брів.— Славлю богів, милостиві! — І ми,— відповів Жовтець, знайомий з тутешніми звичаями,— славимо. — Якщо хочемо,— буркнув відьмак. — Мене звуть Кропивка,— повідомив візник.— Я чув, як ви із солтисом з Верхнього Посаду балакали. Знаю, що ви відьмак. Геральт опустив повіддя, дозволивши кобилі пофиркати на придорожню кропиву. — Чув,— продовжував чоловік у кожушку,— як солтис байки плів. Спостерігав за вами і не дивувався. Давно я такої маячні і брехні не чував. Жовтець розсміявся. Геральт мовчав, уважно дивлячись на хлопця. Кропивка кашлянув. — А не чи візьметесь ви за справжню, пристойну роботу, пане відьмак?— запитав він.— У мене для вас дещо є. — І що ж саме? Кропивка очей не опустив. — Про справи на дорозі не теревенять. Їдьмо до мене, у Нижній Посад. Там поговоримо. Адже вам однаково туди. — Звідки така впевненість? — Звідти, що іншої дороги тут немає, а ваші коні в той бік мордами, а не хвостами повернуті. Жовтець знову засміявся. — Що скажеш, Геральте? — Нічого,— сказав відьмак.— На дорозі про справи не теревенять. В дорогу, шановний Кропивко. — Прив'язуйте коней до воза й перелазьте до мене,— запропонував хлопець.— Зручніше буде. Навіщо задницю сідлом мозолити? — Свята істина. Вони перебралися на віз. Відьмак із задоволенням розтягся на сіні. Жовтець, імовірно, боячись забруднити модний зелений каптан, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, і віз заторохтів по укріпленій колодами дамбі. Переїхали по мосту зарослий лататтям й ряскою канал, минули смугу скошеного лугу. Далі, скільки сягало око, тяглися оброблювані поля. — Просто не віриться, що це край світу, кінець цивілізації,— сказав Жовтець.— Тільки глянь, Геральте. Жито — що твоє золото, а в кукурудзі може сховатися вершник. Або он та ріпа, подивися, яка величезна. — Так ти, певно, знавець в сільському господарстві? — Поети повинні знати все,— пишномовно проговорив Жовтець.— А якщо ні, то ми компрометували б себе. Вчитися треба, дорогий мій, вчитися. Від села залежить доля світу, так що потрібно розбиратися в сільських справах. Село годує, взуває, уберігає від холоду, розважає й підтримує мистецтво. — Ну, з розвагами й мистецтвом ти трохи переборщив. — А самогон із чого женуть? — Розумію. — Мало розумієш. Вчися. Глянь, бачиш фіолетові квіти? Це люпин. — Взагалі-то це вика,— вставив Кропивка.— Ви що, люпину не бачили, або як? Але в одному ви праві, пане. Вродитися тут все може, й росте — дивитися приємно. Тому й кажуть — Долина Квітів. Тому-то й поселилися тут наші діди, спочатку витуривши звідсіля ельфів. — Долина Квітів, або Діл Блатанна.— Жовтець тикнув ліктем відьмака, що розтягся на сіні.— Чуєш? Ельфів вигнали, а стару ельфову назву залишили, тільки переінакшили на свій лад. Брак фантазії. Ну і як вам живеться тут з ельфами, хазяїне? Адже вони у вас у горах за межею. — Не заважаємо одне одному. Вони самі по собі, ми самі по собі. — Найкращий вихід,— сказав поет.— Вірно, Геральте? Відьмак не відповів. 2 — Дякуємо за частування,— Геральт облизав кістяну ложку й поклав її в порожню тарілку.— Дякуємо стократно, господарю, а зараз, якщо дозволите, перейдемо до справи. — А й справді, можна,— погодився Кропивка.— Ну як, Дхуне? Дхун, солтис Нижнього Посаду, кряжистий мужик з похмурим поглядом, кивнув дівкам, ті швидко зібрали зі столу посуд і покинули кімнату, на превеликий жаль Жовтця, який із самого початку шкірився до них і викликав смішки своїми не зовсім пристойними жартами. — Отже, слухаю,— вимовив Геральт, дивлячись у вікно, через яке доносилися стукіт сокир і вереск пилки. Надворі йшла якась робота, різкий смоляний дух проникав у будинок.— Кажіть, чим можу бути корисний. Кропивка глянув на Дхуна. Той кивнув, відкашлявся й сказав: — Значить так. Є тут у нас одне таке поле… Геральт штовхнув під столом Жовтця, котрий уже зібрався додати єхидного коментаря. — Поле,— продовжував Дхун.— Я вірно глаголю, Кропивко? Довго те поле пустувало, але розорали ми його й тепер саджаємо на нім коноплі, хміль, льон. Велике поле, здоровенне, глаголю. Аж під самий бір підходить… — І що?— не витримав поет.— Що ж на тому полі-то? — Ну шо-шо?— Дхун підняв голову, почухав за вухом.— Шо? Дідько тама валандається, от шо. — Що?— фиркнув Жовтець.— Що таке? — Я ж глаголю — дідько. — Який дідько? — Який-який? Дідько, і вся недовга. — Дідьків не буває! — Не лізь, Жовтцю,— спокійно сказав Геральт.— А ви продовжуйте, шановний Дхуне. — Я ж глаголю — дідько. — Це я вже чув.— Геральт, якщо хотів, міг бути до біса терплячим.— Перестаньте «глаголить» і скажіть, як він виглядає, звідки узявся, чому вам заважає. По порядку, якщо можна. — Ну так. Воно звісно,— Дхун підняв руку й взявся важко рахувати, загинаючи вузлуваті пальці.— По порядку, йому, бач! Ну, значить, так. Виглядає ж бо він, пане відьмак, точнісінько як дідько. Їй-богу. Звідкіля взявся-то? А нізвідкіля. Бах, трах, тарарах, значить, дивимося — дідько. А заважати-то він нам, правду кажучи, не шпарко й заважає. Буває, навіть помагає. — Допомагає?— реготнув Жовтець, намагаючись витягти муху з пива.— Дідько? — Не лізь, я ж просив. Продовжуйте, шановний Дхуне. І як же він вам допомагає, цей, як ви його називаєте… — Дідько,— з акцентом повторив війт.— Угу, допомагає, а як же: землю удобрює, ґрунт рихлить, кротів нищить, птахів розполохує, за ріпою й буряками доглядає. Та й гусениць, що в капусті заводяться, поїдає. Хоча, правду сказати, і капусту теж того — з'їдає. Але так, не дуже, начебто б гризе. Одне слово — дідько. Жовтець знову зареготав, потім клацнув пальцями й вистрілив вимоченою в пиві мухою в кота, що спав біля каміна. Кіт відкрив одне око й з докором глянув на барда. — І все ж,— спокійно сказав відьмак,— ви готові мені заплатити, щоб відскіпатися від того дідька, так чи ні? Іншими словами, не хочете, щоб він знаходився у вашій окрузі? — А кому ж,— Дхун тужно глянув на нього,— хочеться, аби дідько сидів у нього на полі-то? Це наша земля від дідів-прадідів, за королівською грамотою, і дідьку до неї ніяких діл немає. Плювали ми на його поміч, шо, у нас своїх рук немає чи ж як? І взагалі, пане відьмак, воно й не дідько ніякий зовсім, а злостиве бидло, і в голові його, перепрошую, насрато так, шо витримать тяжко. Ранком не відаєш, шо йому до вечора в голову взбреде. То в колодязь наробить, то за дівкою поженеться, лякає, грозить її… це… Ну, загалом, того… Краде, пане відьмак, худобу й провізію. Знищує й псує, набридає всім, на дамбі ями риє, немов пацюк який, чи бобер, вода з одного ставка вкрай витекла і коропи поснули. У копицях люльку курив, сучий син, пустив з димом все сіно… — Розумію,— перервав Геральт.— Виходить, все-таки заважає. — Нє,— покрутив головою Дхун.— Не заважає. Бешкетує, от шо. Жовтець, стримуючи сміх, відвернувся до вікна. Відьмак мовчав. — Так чого тут базікати,— проговорив Кропивка, що до того мовчав.— Ви відьмак, чи хто? Ну то наведіть порядок із цим дідьком. Шукали роботи у Верхньому Посаді, сам чув. Отож вам і робота. Ми заплатимо як треба. Але вважте, ми не хочем, аби ви дідька вбили. Це вже точно. Відьмак підняв голову й недобре всміхнувся. — Цікаво. Я б сказав — незвичайно. — Шо?— наморщив чоло Дхун. — Незвичайна умова. Звідки раптом стільки милосердя? — Убивати не можна,— Дхун ще сильніше зморщився,— тому як в тій Долині… — Не можна, і вся недовга,— перервав Кропивка.— Піймайте його, або проженіть за сьому гору. А будемо розплачуватися — не образимо. Відьмак мовчав, не перестаючи посміхатися. — По руках?— запитав Дхун. — Спочатку хотілося б глянути на нього, на цього вашого дідька. Селяни переглянулися. — Ваше право,— сказав Кропивка і підвівся.— І ваша воля. Дідько ночами гуляє по всій окрузі, але днем сидить десь у коноплях. Або біля старих верб на болоті. Там його можна побачити. Ми вас не станемо квапити. Хочете перепочити, відпочивайте скільки влізе. Ні зручностей, ні їжі ми для вас не пошкодуємо, як того вимагає закон гостинності. Ну, бувайте. — Геральте,— Жовтець підхопився з табурету, визирнув у двір, на селян, що віддалялися,— я перестаю що-небудь розуміти. Не минуло й дня, як ми розмовляли про вигаданих чудовиськ, а ти раптом наймаєшся ловити дідьків. А про те, що саме дідьки-то і є вигадкою, що це чисто міфічні істоти, знає кожен, за винятком, видно, темних селян. Що повинен означати твій несподіваний запал? Ручаюся, трохи знаючи тебе, ти не опався до того, щоб таким маніром отримати нічліг, харч і прання? — Дійсно,— поморщився Геральт.— Схоже, ти мене вже трохи знаєш, співаче. — У такому разі — не розумію. — А що тут розуміти? — Дідьків немає!— крикнув поет, остаточно вириваючи кота із дрімоти.— Немає! Дідьки не існують, дідько забирай! — Правда,— посміхнувся Геральт.— Але я, Жовтцю, ніколи не міг противитися спокусі глянути на те, чого не існує.
3 — Одне зрозуміло,— пробурчав відьмак, оглянувши поглядом конопельні джунглі, що розкинулися перед ними.— Цей дідько не дурень. — З чого такий висновок?— поцікавився Жовтець.— З того, що він сидить у непрохідній хащі? Будь-якому зайцю розуму вистачить. — Справа в особливих властивостях конопель. Таке велике поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклинань тут безсилі. А он там, бачиш, жердини? Хміль. Флюїди шишок хмелю діють так само. Б’юсь об заклад, це не випадковість. Цей тип вловлює ауру й знає, що тут він у безпеці. Жовтець відкашлявся, підтяг штани. — Цікаво,— сказав він, почухавши чоло під шапочкою,— як ти візьмешся до роботи, Геральте? Ніколи ще не бачив тебе у ділі. Думаю, тобі дещо відомо про лов дідьків. Я намагаюся пригадати прадавні балади. Була одна про диявола й бабу, непристойна, але кумедна. Розумієш, баба… — Відчепись ти зі своєю бабою, Жовтцю. — Як хочеш. Я тільки думав допомогти, нічого більше. А до старих байок треба ставитися шанобливо, у них — мудрість поколінь. Є, наприклад, балада про хлопця на ім’я Дуринда, який… — Припини. Настав час братися за діло. Заробляти на їжу й матрац. — Що ти збираєшся робити? — Понишпорю трохи в коноплях. — Оригінально,— фиркнув трубадур.— Хоч і не дуже. — Ну а як би почав ти? — Інтелігентно,— набундючився Жовтець.— Спритно. З облави, наприклад. Вигнав би дідька із заростей, а в чистім полі наздогнав би його на коні й заарканив. Що скажеш? — Дуже оригінальна ідея. Як знати, може, і вдалося б її здійснити, якщо б ти побажав взяти участь, тому що для такої операції потрібні щонайменше двоє. Але поки втримаємося. Для початку я хочу розібратися, що являє собою цей чорт. А виходить, треба понишпорити у коноплях. — Агов,— бард тільки тепер помітив,— а де твій меч? — А навіщо він? Я теж знаю баладу про дідьків. Ні баба, ні хлопець на ім’я Дуринда мечами не користувалися. — Гм… — Жовтець озирнувся.— Що, лізти в саму середину? — Тобі не обов'язково. Можеш вертатися в село й чекати на мене там. — Е, ні,— заперечив поет.— Пропустити таку оказію? Я теж хочу побачити дідька, переконатися, чи дійсно він такий страшний, як його малюють. Я запитав, чи обов'язково продиратися крізь коноплі, якщо є стежка. — Вірно,— Геральт прикрив очі рукою.— Є. Скористаємося. — А якщо це дідькова стежка? — Тим краще. Не доведеться багато ходити. — Знаєш, Геральте,— тлумачив бард, ідучи за відьмаком по вузькій, звивистій стежці в коноплях,— я завжди думав, що «чорт» — просто така метафора, придумана, щоб було чим лаятися. «Чорти побрали», «Чорт із ним», «Чорт зна що» і так далі. Так ми говоримо простою мовою. Низушки, бачачи гостей, що наближаються, говорять: «Знову когось дідько приніс». Краснолюди, коли в них щось не виходить, голосять: «Duwel hoael», а кепський товар називають «Duweisheyss». А в Старшій Мові є така приказка: «A d'yeabl aep arse», вибач за сучасний акцент, що означає… — Я знаю, що це означає. Перестань базікати, Жовтцю. Жовтець замовк, зняв прикрашену пером чаплі шапочку, помахав нею й витер зіпріле чоло. У заростях конопель стояла важка, волога, задушлива спека, яку ще більше підсилював висячий у повітрі аромат квітучих трав і бур'янів. Стежка злегка вильнула й відразу за поворотом закінчилася невеликою витоптаною галявинкою. — Глянь-но!— вигукнув Жовтець. У самому центрі галявинки лежав великий плоский камінь, на ньому — кілька глиняних мисочок. Між мисочками стояла сальна свічка, що майже повністю догоріла. Геральт бачив зерна кукурудзи й бобів, а також інші кісточки й насіння, що приліпилися до коржів розплавленого жиру. — Так я й думав,— пробурчав він.— Йому приносять жертви. — І вірно,— сказав поет, указуючи на недогарок.— І ставлять чортові свічку. Але годують його, як видно, зернятками, немов чижика якого. Ну й хлів! Усе липке від меду й дьогтю. Що… Подальші слова барда заглушило голосне бекання. У коноплях щось застрибало й затупотіло, а потім із плутанини рослин вилізла найдивніша істота, яку Геральту доводилося бачити. В істоти були вирячені очі, козячі роги й борода, і зросту в ній було ледь більше сажню. Губи, рухливі, розсічені й м'які, теж наводили на думку про козу, що жує. Нижню частину його тіла по самі роздвоєні копитця вкривало довге, густе, темно-руде волосся. Крім того, у нього був довгий хвіст, що закінчувався китичкою, яким воно енергійно розмахувало. — Ук! Ук!— гукнуло чудовисько, переступаючи копитцями.— Ну чого треба? Геть! Геть! На роги візьму! Ук, ук! — Тобі що, козел, колись по заду піддали?— не витримав Жовтець. — Ук! Ук! Е-е-е!— мекнув козеріг. Важко було сказати, що це: підтвердження, заперечення або просте бекання мистецтва заради. — Замовкни, Жовтцю,— пробурчав відьмак.— Ні слова більше. — Е-е-е!— люто забулькала істота, при цьому верхня губа в неї широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби.— Ук! Ук! Ук! Е-е-е! — Запросто!— кивнув Жовтець.— Шарманка й дзвінок — твої. Коли підеш додому, можеш прихопити. — Перестань, побий тебе,— прошипів Геральт.— Ти все псуєш. Прибережи для себе дурні жартики… — Жартики!!!— гаркнув козеріг і підстрибнув.— Жартики, бе-е-е, бе-е-е! Нові жартівники з'явилися, га? Кульки залізні принесли? Я вам покажу кульки залізні, сучі діти, ук, ук, ук! Пожартувати приспічило, бе-е-е? Нате свої жарти! Нате свої кульки! Нате! Істота підстрибнула й різко змахнула рукою. Жовтець завив і сів на стежку, схопившись за чоло. Істота мекнула, замахнулася знову. Повз вухо Геральта щось просвистіло. — Нате ваші кульки! Бе-е-е! Залізна кулька діаметром з дюйм вдарила відьмака по плечу, інша ударила Жовтця по коліну. Поет брудно вилаявся й кинувся бігти. Геральт, не чекаючи більше, стрибнув слідом, а кульки свистіли у нього над головою. — Ук! Ук! Бе-е-е!— підстрибуючи, кричав козеріг.— Я вам покажу кульки! Жартівники засрані! У повітрі просвистіла чергова кулька. Жовтець вилаявся ще бридкіше й схопився за сідницю. Геральт стрибнув убік, у коноплі, але не ухилився від снаряду, який поцілив йому в лопатку. Належало визнати, чорт кидався досить влучно й, здавалося, володів невичерпним запасом кульок. Відьмак, кружляючи між рослин, знову почув торжествуюче бекання й відразу свист нової кульки, лайку й тупіт. Це Жовтець дряпав стежкою. А потім настала тиша. 4 — Ну, знаєш, Геральте,— Жовтець приклав до чола охолоджену в цебрі підкову.— Такого я не очікував. Якесь рогате опудало з козячою бородою, такий кошлатий дурень, а погнав тебе, немов шмаркача якого. А я дістав по чолу. Глянь, яка ґуля! — Ти вшосте показуєш. Від цього вона меншою не стає. — Дякую за співчуття. А я ж бо думав, що поруч із тобою буду в безпеці! — Я не просив лізти за мною в коноплі. А от тримати за зубами свого балакучого язика — просив. Не послухався — тепер терпи. Мовчи, якщо можеш, вони йдуть. У кімнату ввійшли Кропивка й важкий Дхун. За ними дріботіла сива й скручена кренделем бабця в супроводі світловолосого й разюче худенького дівчати. — Шановний Дхуне і шановний Кропивко,— без передмов почав відьмак.— Перш ніж йти, я запитував, чи намагалися ви самі що-небудь робити відносно вашого чорта-дідька. Ви сказали, що ні. У мене є підстави вважати, що було інакше. Чекаю пояснень. Селяни перекинулися кількома словами, потім Дхун кашлянув у кулак й зробив крок уперед. — Ви, прощення просимо, праві. Ми, це, збрехали, тому як совісно було. Хотіли самі дідька перехитрити, зробити так, шоб він, виходить, пішов від нас геть… — Яким чином? — У нас, у Долині,— повільно вимовив Дхун,— уже й раніше з'являлися страховиська. Летючі дракони, земні в'юни, вурдалаки, упирі, здоровенні павуки й різне змійство. А ми завше проти того гадства шукали поради в нашій книзі. — Що за книга? — Покажи книгу, бабко. Книгу, глаголю! Книгу! Їй-бо, лусну зара. Глуха як пень! Ліліє, скажи бабці, аби книгу показала! Світловолоса дівчинка витяглася велику книгу зі скорчених пальців баби й подала відьмакові. — У книжиці цій,— продовжував Дхун,— котра в роду нашому вже з незапам'ятних часів зберігається, описані способи проти усіляких чудовиськ, чаклунства й виродків, котрі на світі були, є чи будуть. Геральт зважив на руці важкий, товстий томище, що обріс жирною кіркою. Дівчинка продовжувала стояти перед ним, перебираючи руками фартушок. Вона була старша, ніж йому здалося спочатку,— в оману ввела витончена фігурка, що так відрізняється від міцних тіл інших посадських дівчат, її одноліток. Він поклав книгу на стіл і перевернув важку дерев'яну кришку палітурки. — Глянь-но, Жовтцю. — Старші Руни,— визначив бард, заглядаючи йому через плече й усе ще притискаючи підкову до чола.— Найдавніше письмо, яким користувалися до введення сучасного алфавіту. Воно походить від рун ельфів і гномових ідеограм. Незвичний синтаксис, але так раніше говорили. Цікаві гравюри й віньєтки. Нечасто зустрічається подібне, Геральте, а якщо й трапляється, то в храмових бібліотеках, а не по селах на краю світу. Звідки це у вас, шановні Дхуне і Кропивко? Чи не хочете ви сказати, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Старші Руни? Ти взагалі-то вмієш читати хоч які-небудь руни? — Чого-о-о? Світловолоса дівчинка підійшла до бабці й щось шепнула їй на вухо. — Читати?— бабуся показала в посмішці беззубі ясна.— Я? Ні, золотенькі, не навчена. — Поясніть мені,— холодно сказав Геральт, повертаючись до Дхуна й Кропивки,— яким чином ви користуєтеся книгою, не вміючи читати руни? — Найстарша бабка в селі завше знає, шо в книзі є,— тужно сказав Дхун.— А тому, шо знає, учить молоду, коли їй уже пора в землю. Самі бачите, нашій бабці вже якраз. Тоді бабка пригріла Ліліє й учить її. Але поки бабка краще знає. — Стара відьма й молода відьма,— буркнув Жовтець. — Якщо я вірно зрозумів,— недовірливо сказав Геральт,— бабка знає всю книгу напам'ять? Так, так? Бабусю? — Усю-то ні, де вже там,— відповіла бабка знову за допомогою Ліліє.— Тільки те, що біля картинки стоїть. — Ага,— Геральт навмання відчинив книгу. Помітний на порваній сторінці малюнок зображував плямисту свиню з рогами у формі ліри.— А ну похваліться, бабусю. Що тут написано? Бабка зачмокала, вдивилася в гравюру, прикрила очі. — Тур рогатий, або таурус,— прошамкала вона.— Неуками помилково ізюбром іменований. Роги має й буцає ними… — Досить. Дуже добре, досить… — відьмак перевернув кілька злиплих сторінок.— А тут? — Потучники й планетники різні. Ці дощем ллють, ці вітер віють, ці блискавиці мечуть. Коли побажаєш урожай від них поберегти, візьми ніж залізний, новий, посліду мишачого три лоти, сала сірої чаплі… — Браво! Гм… А тут? Це що? Гравюра зображувала розчехране страховидло на коні, з величезними очиськами ще більшими зубиськами. У правій руці воно тримало солідних розмірів меч, у лівій — мішок грошей. — Відьмак,— промямлила бабка,— деяким відьмином називаний. Викликати його дуже небезпечно, тіки тоді потрібно, коли проти чудиськ і поганців різних нічого поробити вже не можна, відьмак упорається. Однак ж стежити треба… — Досить,— пробурчав Геральт.— Досить, бабусю. Дякую. — Ні-ні,— запротестував Жовтець, єхидно посміхнувшись.— Як там далі? Вельми, вельми цікава книженція! Говоріть, бабусю, говоріть. — Е-е… Стежити треба, щоб до відьмака не доторкатися, тому що від його запаршивіти можна. І дівок від нього ховати, бо відьмак охочий до них надміру… — Оце вже точно,— засміявся поет, а Ліліє, як здалося Геральту, ледь помітно посміхнулася. — …і хоча він досить до злата жадібний,— бурмотала бабка, щулячи очі,— не давати йому більше як за утопельника срібний гріш або півтора, за котолака два срібні гроші, за вампіра — чотири срібні гроші… — Були ж часи,— пробурчав відьмак.— Спасибі, бабусю. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова й що ця книга взагалі про дідьків говорить. Хотілося б почути побільше, цікаво довідатися, який метод ви застосували проти його. — Обережніше, Геральте,— засміявся Жовтець.— Починаєш наслідувати їх. Це заразно. Бабка, ледве стримуючи тремтіння в руці, перевернула кілька сторінок. Відьмак і поет нахилилися над столом. Дійсно, на гравюрі фігурував знайомий уже їм метач кульок, волосатий, хвостатий і зловісно усміхаючийся. — Дідько, він же чорт,— декламувала бабка.— Він же рокита, або сільван, а також лісовик. Проти худобини й домашнього птаха шкодник великий і надокучливий. Коли захочеш його з поля вигнати, таке зроби… — Ну, ну,— пробурчав Жовтець. — Побери горіхів лісових пригорщу,— тягла бабка, водячи пальцем по пергаменту,— куль залізних пригорщу іншу. Меду глечик, дьогтю інший. Мила сірого діжку малу, сиру іншу. Коли дідько сидить, піди нічною порою. І зачни їсти горіхи. Дідько зразу, ласий зело, прибіжить і запитає, чи смачно? Отут і дай йому кульки залізні… — А, щоб вас холера… — буркнув Жовтець.— Щоб вас покрутило. — Тихіше,— сказав Геральт.— Ну, бабулю, далі. — …зуби виламавши, дідько, побачивши, як ти мед їси, також меду побажає. Дай йому дьогтю, а сам їж сир. Скоро почуєш, як у дідька усередині бурчання й свистіння почнеться, але зроби вигляд, начебто нічого такого. А захоче дідько сиру, то дай йому мила. А після мила вже дідько не утримає… — Отже, шановні, ви добралися до мила?— перервав Геральт з кам'яним обличчям, обернувшись до Дхуна й Кропивки. — Куди там,— ойкнув Кропивка.— Добре хоч до кульок. Ох, задав він нам перцю, коли кульки почав гризти… — А хто велів давати йому стільки кульок-то?— розсміявся Жовтець.— У книзі сказано: одну пригорщу. А ви йому цільний мішок тих кульок наносили! Ви йому, дідьку-то, амуніції, вважай, на два роки без малого наносили, дурні! — Обережніше!— посміхнувся відьмак.— Починаєш наслідувати їх. Це заразно. — Дякую. Геральт швидко підняв голову, заглянув в очі дівчинки, що стояла поруч із бабкою. Ліліє не відвела погляду. Очі в неї були ясні й неймовірно блакитні. — Навіщо ви приносите дідькові жертви зерном? Адже видно ж, він — типове травоїдне. Зерна не їсть. Ліліє не відповіла. — Я задав тобі питання, дівчино. Не бійся, від розмови зі мною не запаршивієш. — Не випитуйте ні про що,— кинув Кропивка із занепокоєнням у голосі.— Ліліє… Вона… Дивна. Не відповість, не змушуйте її. Геральт не відривав від Ліліє очей, а Ліліє як і раніше дивилася на нього. По спині в Геральта пробігли мурашки, виповзли на шию. — Чому ви не пішли на диявола із дрюччям і вилами?— підвищив він голос.— Чому не розставили пастки? Якщо б ви тільки захотіли, його цапина голова вже стирчала б на тичині в якості опудала від ворон. Мене попередили, щоб я не намагався його вбити. Чому? Ти заборонила їм, вірно, Ліліє? Дхун піднявся із лави. Головою ледь не зачепив стелю. — Вийдь, дівко,— буркнув він.— Забирай бабку й вийдь звідсіля. — Хто вона?— проговорив Геральт, коли за бабкою й Ліліє захлопнулися двері.— Хто ця дівчинка, Дхуне? Чому користується у вас більшою повагою, ніж ця чортова книга? — Не ваше діло,— глянув на нього Дхун, і в його погляді не було дружелюбності.— Розумних дівчат у себе в містах переслідуєте, на багаттях спалюєте. У нас цього не було й не буде. — Ви мене не зрозуміли,— холодно сказав відьмак. — І не намагаюся,— пробурчав Дхун. — Я це помітив,— процідив Геральт, теж не надто сердечно.— Але одну основну річ призвольте зрозуміти, шановний Дхуне. Нас як, і раніше, не зв'язує ніякий договір, я як і раніше не зобов'язаний вам нічим. У вас немає підстав вважати, начебто ви прикупили собі відьмака, який за срібний гріш або півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або… не можете. Отож, шановний Дхуне, ви ще не купили відьмака, і не думаю, щоб це вам удалося. При вашому-то небажанні що-небудь розуміти. Дхун мовчав, з-під лоба дивлячись на Геральта. Кропивка кашлянув, повертівся на лаві, возячи постолами по глинобитній підлозі, потім раптом випрямився. — Пане відьмак,— сказав він.— Не сердіться. Скажемо, що і як. Га, Дхуне? Посадський солтис згідно кивнув. — Коли ви сюди їхали,— почав Кропивка,— ви бачили, як тут усе росте, які тут сходи. Таке іноді вимахає, що де в іншім місці й мріяти важко. Навіть неможливо. Ну от. Оскільки в нас саджанці, та й зерно — штука превідмінна, ми й данину цим платимо, і продаємо, і обмінюємо… — Що це має спільного із чортом? — Має. Дідько раніше начебто б капостив і різні штучки підлаштовував, а тут раптом почав зерно красти потроху. Тоді ми йому стали класти помалу на камінь у коноплях, думали, нажреться й відстане. А ні, продовжував красти. А коли ми від нього запаси ховати почали по складах та сараях, що на три замки замикаються, то він як сказився, ричав, бекав, «ук-ук» кричав, а вже коли він укукати починає, то краще ноги в руки. Погрожував, мовляв… — …трахати почне,— вставив Жовтець із добродушною усмішкою. — І це теж,— підтакнув Кропивка.— Та й про червоного півня нагадував. Довго казати,— коли не зміг більше красти, зажадав данини. Велів собі зерно й інше добро мішками цілими носити. Тоді ми озлилися й усім сходом вирішили йому хвостату задницю відбити. Але… Кропивка кашлянув, опустив голову. — Нема чого кружляти-то,— зненацька проговорив Дхун.— Невірно ми пана відьмака оцінили. Валяй усе як є, Кропивко. — Бабка заборонила дідька бити,— швидко проговорив Кропивка,— але ми-то знаємо, що це Ліліє, бо ж бабка… Бабка тільки те каже, що їй Ліліє велить. А ми… Самі бачите, пане відьмак, ми слухаємося. — Помітив,— поморщився Геральт.— Бабка може тільки бородою трясти й бурмотати текст, якого й сама не розуміє. А на дівчисько ви витріщаєтеся, як на статую богині, розкривши роти, не дивитеся їй в очі, але намагаєтеся вгадувати її бажання. А її бажання — для вас накази. Хто вона, ця ваша Ліліє? — Так ви ж відгадали, пане. Віщунка. Ну, Мудра, значить. Тільки не кажіть про це нікому. Просимо. Коли до князя дійде або, не бороньте боги, до намісника… — Не бійтеся,— серйозно сказав Геральт.— Знаю, в чім річ, і вас не видам. Дивні жінки й дівчата, що зустрічались по селах, яких жителі називали віщунками, або Мудрими, не користувалися особливою симпатією у вельмож, що збирали данину і тягли жили із селян. Селяни завжди зверталися за порадою до віщунок, майже з будь-яких питань. Вірили їм сліпо й безмежно. Прийняті на основі таких порад рішення найчастіше повністю суперечили політиці хазяїв і владик. Геральт чув про зовсім радикальні й незрозумілі випадки — про знищення племінних черід, припиненя сівби або збирання й навіть про переселення цілих сіл. Владики переслідували «марновірство», найчастіше не вибираючи засобів. Тому селяни дуже швидко навчилися приховувати Мудрих. Але слухатися їх не перестали. Тому що одне, як підказував досвід, не підлягало сумніву — по великому рахунку завжди з’ясовувалося, що Мудрі праві. — Ліліє не дозволила нам убити дідька,— продовжував Кропивка.— Веліла зробити так, як вчить книга. Ви вже знаєте — не вийшло. Уже були неприємності із сеньйором. Коли ми віддали зерна менше, ніж призначено, він розізлився, кричав, що поквитається з нами. Про дідька-то ми йому ні-ні, бо ж сеньйор строгий аж страх, як і в жартах нічогісінько не розуміє. І тут ви з'явилися. Ми запитували Ліліє, чи можна вас… найняти? — І що? — Через бабку сказала, що спочатку їй треба на вас глянути. — І глянула. — Ага. І визнала вас, ми це знаємо, уміємо зрозуміти, що Ліліє визнає, а чого ні. — Вона не вимовила ні слова. — Вона нікому, окрім бабки, слова не зронить. Але якщо б вас не визнала — у хату б не ввійшла нізащо. — Гм… — задумався Геральт.— Цікаво. Віщунка, яка, замість того щоб провіщати, мовчить. Звідки вона взялася? — Не знаємо, пане відьмак,— буркнув Дхун.— Але з бабкою, як стверджують старі, теж так було. Попередня бабка теж приголубила неговірку дівку, таку, шо з'явилася невідомо звідкіль. А та дівка — то саме наша теперішня бабка. Дід мій говорив, мовляв, бабка таким маніром перероджується. Зовсім як місяць на небі відроджується й щораз стає новий. Не смійтеся… — Я не сміюся,— покачав головою Геральт.— Я досить багато бачив, щоб мене могли насмішити такі речі. До того ж я й не думаю сунути носа у ваші справи, шановний Дхуне. Мої запитання мають на меті встановити зв'язок між Ліліє й дідьком. Ви, мабуть, уже й самі зрозуміли, що такий зв'язок існує. Тому, якщо вам дорога ваша віщунка, то щодо дідька я можу вам дати тільки одну пораду: ви повинні його полюбити. — Знаєте,— сказав Кропивка,— тут не тільки в дідькові справа. Ліліє нікому не дозволяє зробити нічого поганого. Жодній істоті. — Звичайно,— вставив Жовтець.— Сільські віщунки походять із того ж кореня, що й друїди. А друїд, коли ґедзь ссе його кров, так він тому ще й смачного побажає. — Точно,— слабко посміхнувся Кропивка.— Саме в яблучко. Те ж було в нас і з дикими свинями, які по городах занадилися лазить. І що? Гляньте у вікно. Городи як на картинці. Віднайшовся спосіб, Ліліє навіть не знає який. Чого око не бачить, того серцю не шкода. Зрозуміло? — Зрозуміло,— буркнув Геральт.— А як же. Ну й що? Ліліє не Ліліє, а ваш дідько — це сильван. Істота надзвичайно рідкісна, але розумна. Я його не вб'ю, тому що мій кодекс цього не дозволяє. — Коли він такий страх як розумний,— проговорив Дхун,— то спробуйте його на цей самий розум взяти. — І вірно,— підхопив Кропивка.— Якщо в дідька є розум, виходить, він краде зерно по-розумному. То ви, пане відьмак, дізнайтеся, чого йому треба. Адже він того зерна не жере, у жодному разі — не стільки. То навіщо йому зерно? Нам на зло, чи як? Чого він хоче? Довідайтеся й виженіть його з округи яким-небудь відьмацьким способом. Зробите? — Спробую,— зважився Геральт.— Але… — Але що? — Ваша книга, дорогі мої, застаріла. Розумієте, куди я хилю? — По правді-то,— буркнув Дхун,— не дуже. — Я вам роз'ясню. Отож, шановний Дхуне, шановний Кропивко, якщо ви думаєте, що моя допомога обійдеться вам у срібний гріш або півтора, то глибоко помиляєтеся.
nuwanda: мама говорит, я часов девять за компом просидел Night de Lune: это нормально для ведьмака Night de Lune: теперь ты понимаешь все эти шуточки Night de Lune: про ведьмака и реальную жизнь nuwanda: что ты наделала Night de Lune: ну он же клевый) nuwanda: моя жизнь, знаешь ли, тоже была клевая
Моя голова. Как болит сраная голова. Что было вчера? Позавчера? Поз... Епта. Полгода назад? Отлично, я нихуя не помню. Кто эти люди? Куда они меня тащат? ЧТО ЗНАЧИТ ХВАТАЙ МЕЧ И ХУЯРЬ, Я БЛЯТЬ РАНЕН, Я ВАС ВПЕРВЫЕ ВИЖУ, РЕБЯТ, ЧТО ЗА ПШЕБИЧЕСКАЯ ХЕРНЯ ТУТ ПРОИСХОДИТ?! Так, ладно, у них есть рыжая чика. Сейчас покажу ей какой я крутой и она мне даст. Да, за это, определенно, стоит намылить морды нескольким разбойникам. Скажу ей, что чувствую, будто она была чем-то значимым в моей жизни. Телки на такое ведутся. Оу, она ранена... Сек-- Сек-- Секундочку. Она ранена, она только что выла от боли и ее мотало в адовых корчах, а теперь пришел я, и "Геральд, исцели меня сексом"? Серьезно? Ну. Джентельмен я или кто.
Прошло несколько часов, непонятные чуваки меня бросили, и рыжая чика тоже ( :'c ), я бегаю от лампадки к лампадке от бешеных зеленых псин (нет, это не метафора), чиксы в таверне мне не дают, какая-то курва спилила с меня две сотыги за бесполезную книжку и я не могу найти. ебаную. чечевицу. А еще я не могу перепрыгнуть сраный забор, который ниже, чем мои коленки. Днище пшебаное.
Проснулся от кошмара про Дарта Вейдера Во сне я жил в чужом доме, в котором был коридор из моей квартиры, ходил мимо своей школы, мимо 'Калины' в Броварах, которая уже, должно быть, и не работает, мимо станции метро, которой никогда в Киеве не существовало. Если я в чем-нибудь провинился, я просыпался в своей кровати, выходил в коридор и видел, что входная дверь приоткрыта. Это значило, что лорд Вейдер ждёт. Я попросил его помошницу - персонажа, созданного моим бессознательным одновременно на основе образов моей одногруппницы и моей сёстры - пойти со мной, потому что испытывал страх, но было очень поздно, и она была занята, так что я пошёл один. На всех телевизорах города шёл чемпионат по футболу. Задание у меня было простое: я должен был идти к тому месту, в котором гулял сегодня, пока меня не сморит сон и я не очнусь перед разгневаным лордом Вейдером. Я обогнул 'Калину', случайно выцепил мороженое с одного из прилавков, отдал ненароком украденный рожок рандомному прохожему и пошёл к своей школе (которая в реальности находится в другом городе, обожаю пространственные игрища своего бессознательного). Под школой росло множество мягкой травы, я упал в неё и готовился к худшему. Страшно было дико, несмотря на то. что я уже попадал к Вейдеру по точно такой же схеме и выжил, сохранив рассудок и даже внешнее спокойствие (я не уверен, я пережил этот эпизод во сне ранее или сон преподнес мне это уже как воспоминание). Ко мне должна была подойти бабушка, которая стояла у ворот и была похожа на мою собственную бабушку, а пока она подходила, в моей голове читалась лекция о форме бороды советских вождей (как и в прошлый раз перед встречей с Вейдером, и это, черти подери, успокаивало ). Когда бабушка подошла, я, наконец, проснулся. Планшет показывал час ночи с небольшим хвостиком. Страх притих, как бывает после жутких снов, но продолжал клубиться внутри подозрениями и тревогой, я даже подумал, а не пойти ли в соседнюю комнату, где отец смотрит чемпионат по футболу. Я встал с постели и попытался включить свет. Свет из окна немного осветил лицо помошницы Вейдера, а лампу включить все не удавалось... Пока я, наконец, не проснулся. Планшет показывал три часа ночи с небольшим хвостиком. Страх ушёл прочь, как бывает после жутких снов, но небольшие ниточки тревоги продолжали клубиться внутри. Отец не смотрел чемпионат по футболу, он вообще дома не ночевал сегодня, да и ближайший масштабный чемпионат начнётся только в следующем году. Свет работал. Я общипал себе все руки, потом подошёл к шкафу и взял в руки литовскую монетку, которую мне пару лет назад выловили в Чёрном море, и попробовал оценить ее вес. Талисман был в порядке. В следующий раз в качестве теста на инсепшн надо выбирать нож-раскладушку. Если вдруг во сне возьму его руки и пойму, что сплю, смогу хоть порезаться, это поможет проснуться. Проверять, приоткрыта ли входная дверь, я не пойду.
Смотреть фильмы про зомби во время болезни - удовольствие для искушенных. У тебя поплывший взгляд, ты ходишь как четырежды бухой, хватаешься за стены, разговариваешь неразборчивыми фразами, с ужасным хрипом... Ну, а на экране все ровно то же самое Какое у вас необычное 3D, однако.
Так как прогноз погоды очень смутный, Тор в изменчивом настроении, вероятно будет прохладно и некоторые посчитали Дарницу неудобной, то мы меняем место дислокации. Я забронировал столик в Челентано по адресу ул. Спасская 9а, общий сбор будет проходить на платформе м. Контрактовая площадь, там дофига выходов, проще собраться на платформе, в 14:30. 15 минут ждем опоздашек, потом уверенным шагом направляемся в пиццерию. Те, кто будут опаздывать больше чем на 15 минут - будьте котиками и предупредите меня об этом с:
♣ [L]Локке из Кариота[/L] - ни за что не догадаетесь ♣ Night de Lune - канонично, Гэндальф доктор Стрэндж ♣ Grivus, который, возможно, будет вести потому что он имба, и никто не хочет с ним махаться хD - Вижн ♠ Мировега - испанская инквизиция Николас Фьюри ♣Т*Черть - агент Коулсон ♠ J. Sinclair - Хоукай ♣ Обычный сумасшедший - доктор Брюс Беннер ♣ [L]aka Haru[/L] - Алая Ведьма ierua - в очередной раз заставила меня изумиться, изъявив желание сыграть Тора хDDDD ♠ gavrusssha - доблестный Капитан Америка ♣ Feather in broom - Сэм Уилсон ♠ Лунный котенок - Дарси Льюис, наблюдатель в прелестном шарфике ♠ mila007 -
PS: Точно все прочитали и поняли правила? хD
UPD: Отметил трефами тех, кто собирается на платформе, и пиками тех, кто подкатит сам. Никто мне про правила ничего не ответил, так что будем считать, что вы все запомнили и вопросов у вас нет хD
На волне выхода Эры Альтрона давайте проведем давно мной обещанную и мной же прослоупоченную Марвел-мафию Отметьтесь в комментах все желающие и заинтересовавшиеся, и мы общими усилиями наметим дату и я разьясню правила тем, кто ещё не в курсе.
Вывешу офигенно втёмную обложку agent of Asgard *-*
[L]Локке из Кариота[/L] - ни за что не догадаетесь Night de Lune - канонично, Гэндальф доктор Стрэндж Grivus, который, возможно, будет вести потому что он имба, и никто не хочет с ним махаться хD - Вижн Мировега - испанская инквизиция Николас Фьюри Т*Черть - агент Коулсон J. Sinclair - Хоукай Обычный сумасшедший - доктор Брюс Беннер [L]aka Haru[/L] - Алая Ведьма ierua - в очередной раз заставила меня изумиться, изъявив желание сыграть Тора хDDDD gavrusssha - доблестный Капитан Америка Feather in broom - Сэм Уилсон Лунный котенок - Дарси Льюис, наблюдатель в прелестном шарфике
Пройденный этапЕсли я кого-то забыл - киньте в меня камень, если кто-то еще хочет присоединиться - киньте в меня умыл. Персонажей за вами никто строго-настрого не закрепляет, можно передумывать и менять вплоть до начала игры - времени у вас навалом.
Кстати, насчет времени: побегав по личкам и выяснив планы всех желающих, я остановился на дате !NOTA BENE! 16-17 мая. Менять эту дату мне очень не хочется, очень уж она для меня удобная, так что скрестим пальчики, чтобы хотя бы большая часть участников не сбежала от нас до этого времени.
Насчет места. Во второй половине мая погода, с очень высокой вероятностью, будет теплой и приятной. Можно завалиться на природу, если не будет ожидаться дождя, или, что нравится мне еще больше, умоститься на летней террасе какой-нибудь не очень близкой к шумным дорогам кафешке. Тот же Бардак с его летней площадкой был бы роскошным вариантом а еще там не шибко косятся на шумных неадекватов хDDD
Кто еще не определился с ролью - торопитесь определиться. Кто еще не присоединился, но хотел просто очень стеснялся - подкатывайте и выбирайте любого незанятого персонажа Марвел. Время у вас есть, ну, скажем, до пятницы, в четверг я еще раз пробегусь по вашим личкам, подергаю каждого за грудки, возьму номер телефона, паспорт и расписку. Готовьте ваши косплеи и закос-плеи, наряжайтесь в соответствии с вашим видением персонажа и вживайтесь в роль, Лунный собиралась тащить камеру, и я пообещал ей, что все будут красивенькие :з На правах рекламы: никто не хочет придти в очках и с палочкой забить Дардевила? А то я досмотрел сериал и меня утащило
UPD: мне маман по доброте душевной спутала карты так, что мне приходится менять дату. ВНИМАНИЕ - игра состоится 17 мая, воскресенье, ориентировочно буду собирать на 14:00-15:00
И вот, почитайте правила до игры, потому что мне ой как не хочется в воскресенье тратить время на повторение того, что уже здесь написано.) И да, задавать вопросы и уточнять непонятные моменты тоже лучше сейчас. Окей, гугл, как играть в марвел-мафиюНе помню, что меня за язык дернуло сказать именно про марвел мафию, в итоге я сколько-то промаялся, пытаясь подстроить персонажей марвела под полюбившуюся нам мафию в сеттингах, и вот что у меня вышло:
Игра будет поделена на раунды. Перед началом раунда раздаются карты (каждый игрок получает свою "ночную роль") и определяется сеттинг, в котором будет идти повествование. Вы - любой персонаж марвела, с его характером, внешностью и способностями, попадаете в условия нового сеттинга и ничего не помните о том, что происходило в предыдущих раундах или в основной вселенной марвел, откуда мы вас, таких замечательных, взяли. В начале каждого раунда каждому игроку дается около минуты на то, чтобы рассказать остальным свою квэнту - обосновать и вписать себя в предложенный сеттинг, как обычного мирного жителя. Для примера: вы - Тони Старк, гелий, милиампер, плейбей, фиточай. Каждый раунд вы просыпаетесь в новом месте - в стимпанковском Лондоне/в японской деревушке эпохи Эдо/на борту Энтерпрайса/на просторах постапокалиптической Африки/в фильме жанра хоррор/etc. Проснувшись и осознав сеттинг, в котором находитесь, вы наскоро придумываете себе квэнту. Скажем, очнулись вы в Париже в эпоху Великой Французской Революции, и представляетесь Антуаном Старкуа, знатным вельможей, который остался на мели и скрывает свое происхождение, чтобы не разделить участь утративших головы богачей. Или наоборот, вы - парень с народа, сын столяра, машете флагом и толкаете громкие слоганы с баррикад. Тут уж как вам самому захочется (хотя последнее больше подошло бы тому же Роджерсу хD). Или просыпаетесь вы, допустим, в Ленинграде, в 70-е, и вот вы уже Тоха Старовский, простой слесарь, читаете стихи проституткам, с бандюгами жарите спирт. А по ночам делаете то, что у вас на карточке написано - убиваете, лечите, предаетесь разврату, etc. И так каждый раунд. То бишь, на вас сразу три роли: - Роль персонажа марвел, которую вы выбрали перед игрой. От нее вы получаете характер, внешность и способности (в том числе и способность менять внешность, если вы метаморф или маг с такой возможностью); - Квэнта мирного жителя, с помощью которого вы каждый раунд вписываете себя в окружающий мир (надеюсь, с примерами эта часть ясна). От нее вы получаете то, чем ваш персонаж занимается по жизни и в каких отношениях находится с другими персонажами в этом сеттинге; - Ночная роль. От нее вы получаете то, чем будете заниматься по ночам, втихаря от своих товарищей и соседей. Ночные роли будут такими: - Мафия (3 шт.) - туз: просыпаются первыми (одновременно), молча договариваются о жертве на текущую ночь, убивают выбранную жертву; - Комиссар - король: указывает на подозреваемого, и ведущий молча дает ему знак, является ли подозреваемый мафией или нет; - Доктор (1-2 шт., посмотрим по количеству игроков) - валет: лечит, возвращает к жизни убитых; - Шлюха - дама: дает алиби тем, с кем провела ночь (их нельзя будет повесить на голосовании этого дня); - Маньяк - десятка: первое посещение - отнимает дар речи у своей жертвы (и возможность голосовать соответственно). При посещении одного и того же жителя два раза подряд, житель умирает; - Мирный житель - карты достоинством ниже десятки: мирно живет, хорошо высыпается.
В каждом раунде будет несколько ночей, за которые происходят все вышеназванные события. Утром ведущий объявляет сводку новостей, а потом жители должны выбрать подозреваемых и проголосовать за того, кто будет повешен сегодня. Каждый игрок получит около полуминуты на то, чтобы высказаться и предложить подозреваемого, если такой появился. Не вешать кого-то можно только на первое утро в том случае, если ночью никто не умер. Когда проводится голосование, каждый житель обязан отдать свой голос за чью-то смерть (то бишь, воздержаться нельзя). В ситуации, когда два или более игроков набирают одинаковое количество голосов, подозреваемым дается право в течение 30 секунд оправдаться, убедить игроков в своей невиновности и остаться в игре. Происходит переголосование. Если кто-то набирает больше голосов, он выбывает. Если игроки вновь набирают равное количество голосов, то ставится на голосование вопрос: «Кто за то, чтобы все подозреваемые были повешены?». Если большинство голосует за смерть, игроки покидают игру, если против - остаются, если голоса делятся поровну, игроки остаются в игре. До конца раунда никому нельзя раскрывать свою ночную роль, ни в коем случае, даже если ведущий совершит ошибку, игра продолжается. Конец раунда наступает только тогда, когда мафия победила (осталось только два мирных жителя) или была убита/повешена.