5
— Агов!
У заростях почувся шурхіт, гнівне «ук-ук» і потріскування жердин.
— Агов!— повторив відьмак, завбачливо сховавшись.— Покажись-но, лісовику!
— Сам ти лісовик!
— Тоді хто? Чорт?
— Сам ти чорт!— козеріг виставив голову з конопель, скалячи зуби.— Чого треба?
— Поговорити хочу.
— Смієшся, чи як? Думаєш, не знаю, хто ти такий? Хлопці найняли тебе, щоб мене звідси викинув, еге?
— Вірно,— спокійно погодився Геральт.— Саме про це я й хотів поговорити. А раптом — домовимося?
— Он воно що!— промекав дідько.— Хочеш відскіпатися малою ціною? Без зусиль? Зі мною такі штучки не пройдуть, ме-е-е! Життя, чоловіче, це змагання. Виграє кращий. Хочеш у мене виграти — доведи, що ти кращий. Ніж базікати — давай влаштуємо змагання. Переможець диктує умови. Я пропоную перегони звідси до старої верби на дамбі.
— Не знаю, де дамба й де стара верба.
— Якщо б знав, я пропонувати б не став. Люблю змагатися, але не люблю програвати.
— Це я помітив. Ні, не станемо грати в наздоганялки. Спекотно сьогодні.
— Шкода. То, може, позмагаємося в чому іншому?— дідько ощирив жовті зуби й підняв із землі великий кругляк.— Знаєш гру «Хто голосніше гукне»? Чур, я гукаю перший. Закрий очі.
— У мене інша пропозиція.
— Ну, ну?
— Ти заберешся звідси без змагань, перегонів і гукання. Сам, без примусу.
— Засунь свою пропозицію a d’yeabl aep arse,— дідько виявив знання Старшої Мови.— Нікуди я не заберуся. Мені й тут добре.
— Але ти тут вже занадто начудив. Переборщив з жартами.
— Duwelsheyss тобі до моїх жартів,— лісовик, виявляється, знав і мову краснолюдів.— І ціна твоїй пропозиції така ж, як і duwelsheyss’у. Нікуди я не заберуся. Інша річ, якщо переможеш у якій-небудь грі. Дати тобі шанс? Пограємо в загадки, коли не любиш силових ігор. Зараз я тобі загадку загадаю, якщо відгадаєш — виграєш, а я піду. Якщо ні — я залишуся, а ти заберешся. Ну, напруж мізки, бо загадка не з легких.
Не встиг Геральт заперечити, як дідько мекнув, затупотів копитцями, мазнув землю хвостом і продекламував:
Пухкенькі стручечки, рожеві листочки,
Росте в м'якій глині, поруч зі струмочком.
На довгій стебелині у крапинку цвіт,
Не давай коту, бо він зразу з’їсть.
— Ну що це? Угадай.
— Уявлення не маю,— байдуже зізнався відьмак, навіть не намагаючись подумати.
— Кепсько. Ти програв.
— А вірна відповідь? У чого бувають… гм… у крапинку стручечки?
— Капуста.
— Слухай,— буркнув Геральт,— твої жарти починають нервувати мене.
— Я попереджав,— зареготав дідько,— що загадка не з легких. Сорт такий. Що вдієш, я виграв, залишаюся. А ти йдеш. Низько кланяюся.
— Хвилиночку,— відьмак непомітно засунув руку до кишені.— А моя загадка? Напевно, у мене є право на реванш?
— Немає,— запротестував дідько.— Навіщо? А раптом я не відгадаю? За дурня мене маєш?
— Ні,— похитав головою Геральт.— Маю тебе за злобливого, зарозумілого йолопа. Зараз пограємо в зовсім нову, невідому тобі гру.
— Невже? Ти диви! Ну й що ж це за гра?
— Гра називається,— повільно вимовив відьмак,— «Не роби іншому те, що тобі самому неприємно». Закривати очі не обов'язково.
Геральт нахилився, розмахнувся, у повітрі різко просвистіла дюймова металева кулька й із дзенькотом гепнулася дідькові точно між рогами. Сильван звалився як підкошений. Геральт щукою ковзнув між жердин і схопив дідька за кошлату ногу. Лісовик забебекав і брикнувся, відьмак прикрив голову передпліччям, але в нього однак задзвеніло у вухах, тому що дідько, незважаючи на незграбну фігуру, брикався із силою розлютованого мула. Геральт спробував схопити копита, але не зумів. Козеріг розійшовся, заколотив по землі руками й брикнув його знову, цього разу прямо в чоло. Відьмак вилаявся, відчуваючи, як нога дідька виривається з його пальців. Обоє вони, розчепившись, покотилися в різні боки, із тріском вивертаючи жердини й заплутуючись у пагонах конопель.
Дідько підхопився першим і кинувся на відьмака, опустивши увінчану рогами голову. Але Геральт уже твердо стояв на ногах і легко ухилився, схопив лісовика за ріг, міцно рвонув, повалив на землю й притис колінами. Дідько мекнув і плюнув йому в очі, та так, що цього не посоромився б і верблюд, що страждає слинотоком. Відьмак автоматично відступив, не відпускаючи, однак, дідькових рогів. Лісовик, мотаючи головою, брикнув його двома копитами відразу і — що найдивніше — обома поцілив. Геральт дико вилаявся, але рук не розтиснув. Підняв дідька із землі, припер до тріскотливих жердин і з усією сили копнув ногою по кошлатому коліну, а потім нахилився й наплював йому прямо у вухо. Диявол завив і заклацав тупими зубами.
— Не роби іншому… — видихнув відьмак,— що тобі неприємно! Продовжуємо гру?
— Блеблебле-е-е!— дідько булькав, вив і плювався, але Геральт міцно тримав його за роги й притискав голову донизу, тому плювки попадали дідькові на власні копита, що здіймали хмари пилу й трави.
Наступні кілька хвилин пішли на бурхливу метушню, обмін лайками й стусанами. Геральт якщо й міг чомусь радіти, то винятково тому, що ніхто його не бачить, тому що картинка була насправжки кретинською.
Черговий стусан розняв їх і розкидав у різні боки, у гущавину конопель. Дідько знову випередив відьмака — підхопився й кинувся навтьоки, помітно накульгуючи. Геральт, важко дихаючи й витираючи обличчя, кинувся навздогін. Вони продерлися крізь коноплі, влетіли в хміль. Відьмак почув тупіт коня, що мчав галопом. Звук, якого він чекав.
— Тут! Жовтцю! Я тут!— крикнув він.— У хмелю!
І тут він побачив над собою груди коня, а в наступну секунду на нього наїхали. Він відштовхнувся від коня, як від скелі, і звалився горілиць. Від удару об землю стемніло в очах. Незважаючи на це, він зумів відкотитися вбік, за жердини, ухиляючись від удару копит. Спритно підхопився, але тут на нього налетів інший вершник і знову повалив. А потім раптом хтось насів на нього, притис до землі.
А потім був спалах і пронизуючий біль у потилиці.
І пітьма.

Локке из Кариота, КАКОЙ. ОХУЕННЫЙ. ПЕРЕВОД.

Локке из Кариота, КАКОЙ. ОХУЕННЫЙ. ПЕРЕВОД.

Клёво! Нашёл перевод в сети, правда, сходу не нашёл, кто же автор его.

Благо, недавно как раз прочёл интервью с Сапеком насчёт его русских переводов.

Self-mad, скажи! А Найт ще й питає, чого я не читаю москальською. Та як можна.