Настю? На-астю.
Пригорни мене, утіш мене, Настю, бо так гірко мені, так боляче, як вже давно не бувало. Але ти, певне, ще пам'ятаєш.
Тільки ти пам'ятаєш, мила Настю.
Що робити мені, моя чарівна Настю, коли серце, примхливе, жорстоке, забажало того, що йому не належить і не належатиме ніколи? А я певен, що не належатиме, адже ніякими силами не причарувати вільну душу, ніякими мотузками не зв'язати того, хто не бажає залишитися поруч із тобою. Але ти, певне, знаєш, як воно.
Тільки ти знаєш, люба Настю.
І так холодно мені у грудях від того палкого почуття, яке замерзає мертвим птахом усередині мене, не віддане, не потрібне. Я хапаюсь пальцями за своє волосся, закусую губи від нестерпимої прикрості, дивлюсь, дивлюсь у її красиве обличчя, у її глибокі очі, і шаленію од неможливості розкрити собі ребра, вирвати те гидке, спотворене болем серце та віддати у її руки. Нехай не збереже, нехай гидливо викине собі під ноги, нехай розтопче - але ж і мені воно більше не потрібне. Нікому моє скалічене, знівечене роками жорстокості та самотньої злості серце вже не потрібне.
Хіба що тобі.
Хіба що тобі, моя Настю.

Я розповів би тобі усе це, кохана моя Настю, я би прихилив голову на твоє плече і довго, невтішно плакав, але ти, почувши мої схлипування, скажеш мені, що я дурна.
Але ж так і є, Настю.

Настю.
Настю.
Заміни мені її, Настю! Вирви її образ із думок моїх, виріж із мене усі спогади, усі сподівання, пов'язанні з нею! Позбав мене надії, Настю, позбав мене усього, що я міг би мати поруч із нею, але не матиму, не матиму.
Бо ніколи не буду поруч.


Забери її від мене, Настю. Ти одна зможеш таке зі мною вчинити.
Тільки ти зможеш, моя люба Настю.